Транспортний вузол столиці - чим насправді дихає Київ сьогодні і куди ми всі котимося

Знаєте, я часто ловлю себе на думці, що київський громадський транспорт — це такий собі величезний, старий, але надзвичайно харизматичний організм. Він щоранку трохи кашляє вихлопними газами, крекче втомленими гальмами трамваїв на Подолі, але вперто везе нас у справах, попри всі негаразди.

 

Якщо ви, як і я, проводите в дорозі добру годину-півтори щодня, то напевно помітили, як сильно змінився наш міський ритм за останні кілька років. Це вже не той Київ з набитими вщент «Богданами», де водій одночасно рахує решту, палить і розмовляє по телефону, хоча фантомні болі від тих часів ще й досі іноді пронизують свідомість.

Сьогодні ми перебуваємо у дуже дивній, я б сказав, підвішеній точці. Начебто і реформи якісь відбуваються, і валідатори всюди розвісили, і додатки в смартфонах малюють гарні графіки, а відчуття справжнього європейського комфорту все ще десь там, за горизонтом, у тумані майбутнього. Давайте розберемося по-людськи, що ж там відбувається «під капотом» нашої столичної логістики.

Скарби та іржа київських доріг: цифри проти реальності

Давайте поглянемо правді прямо в її втомлені очі. Київ — це мегаполіс-гігант, який виживає завдяки трьом великим китам: метрополітену, наземному комунальному транспорту та тим самим приватним маршруткам, які ніяк не хочуть іти на заслужену пенсію.

Якщо відкрити офіційні звіти, то ситуація виглядає просто таки масштабно, ледь не космічно.

У місті на папері працює понад 150 автобусних маршрутів, близько пів сотні тролейбусних ліній та зо два десятки трамвайних напрямків. Метро — це взагалі окрема планета з її 52 станціями, яка зараз, на превеликий жаль, переживає справжню драму через закриті ділянки на синій гілці.

Але ж ми з вами розуміємо, що сухі цифри на папері — це одне, а очікування на зупинці під дощем, коли твій тролейбус просто «випав» з реальності — зовсім інше. Коли я дивлюся на новенькі, блискучі зелені автобуси Киева, моє серце пасажира щиро радіє.

Це справді сучасний рівень: низька підлога, простір, валідатори на кожному кроці, кондиціонери, які, щоправда, вмикають не завжди, бо «економія». Проте таких красенів катастрофічно мало для нашого задиханого міста.

Ми бачимо, як старі тролейбуси-«гармошки» ледь долають підйоми на Печерську, а трамваї на Лівому березі іноді нагадують атракціон «Машина часу», який переносить тебе прямо у вісімдесяті роки минулого століття.

Це такий собі вінегрет, де футуристичні мрії про безпілотні шатли перемішуються з суворою пострадянською реальністю, де рейки можуть бути кривими, а контактна мережа тримається на доброму слові та синій ізоляційній стрічці. І це не просто метафора, це те, що ми бачимо щодня з вікна свого вагона.

Де тонко, там і рветься - головні болі звичайного пасажира

Найбільша біда сьогодні — це страшні логістичні розриви. Те, що сталося з перегоном між станціями «Деміївська» та «Либідська», — це не просто технічна несправність, це справжня соціальна катастрофа для мешканців Голосієва та Теремків. Величезний район, який стрімко забудовувався роками, фактично відрізали від головної артерії міста.

Так, запустили дублюючі маршрути, вивели на дороги купу техніки, але ж ми розуміємо, що жодна кількість автобусів фізично не здатна замінити один потяг метро, який проковтує тисячі людей за раз. Це як намагатися перелити цілий океан за допомогою звичайної чайної ложки.

Друга велика проблема — це хаос у графіках. Я просто обожнюю наші сучасні застосунки, які показують рух кожної одиниці транспорту в реальному часі. Але яка з них користь, коли твій довгоочікуваний автобус просто «зникає» з екрана смартфона, ніби його викрали інопланетяни? Або коли він стоїть у мертвому заторі на мосту Патона разом із тисячами легковушок, бо виділена смуга існує лише у вигляді напівстертої розмітки.

Поки у нас не буде тотальної, залізобетонної мережі виділених смуг, де поліція реально, а не показово штрафує за виїзд «найрозумніших» водіїв, ми всі будемо залишатися заручниками ситуації.

Хто ж у цьому всьому винен? О, це питання на мільйон доларів. Можна нескінченно тикати пальцем у бік мерії, можна цілком справедливо скаржитися на забудовників, які втулили чергову «свічку» на 30 поверхів без жодної нової під’їзної дороги. Можна нарікати на велику війну, яка вимиває з бюджету кожну копійку та забирає найкращі кадри — водіїв, слюсарів, інженерів. Насправді ж ми маємо справу з комплексним, багаторічним провалом планування.

Ми десятиліттями будували чергові ТРЦ там, де мали бути транспортні вузли. Ми латали старі дірки замість того, щоб будувати нову інфраструктуру ще тоді, коли це було набагато дешевше і простіше.

Чого нам не вистачає для справжнього комфорту?

Знаєте, особисто мені найбільше не вистачає простої людської системності та передбачуваності. Я дуже хочу вийти з під’їзду і точно знати: через 5 хвилин під’їде чистий, теплий (або прохолодний влітку) транспорт, який швидко довезе мене до найближчого хабу. Нам критично бракує зв’язності між районами. Іноді здається, що Київ — це набір окремих міст-держав, які ворогують між собою.

Чому, щоб дістатися з Троєщини на Оболонь, треба пройти через справжній квест з пересадками, витрачаючи купу часу та нервів? Це ж сусідні райони, їх розділяє лише вода річки, а логістично вони наче на різних континентах.

Про Троєщину взагалі можна писати довгий пригодницький роман у декількох томах. Обіцяне метро туди вже давно стало частиною нашого міського фольклору, такою собі легендою на рівні з привидами старого міста.

Хоча насправді виходом міг би стати повноцінний швидкісний трамвай, грамотно інтегрований у мережу міської електрички. Або хоча б виділений коридор для великих автобусів, де вони літатимуть, а не повзатимуть у загальному потоці.

План порятунку: де саме треба класти нові рейки?

Якби я сьогодні мав перед собою мапу міста і магічний безлімітний бюджет, я б почав не з пафосних скляних мостів чи нових пам’ятників, а з того, що справді болить кожному з нас. Це ті артерії, які мають оживити організм Києва.

• • Метро на Виноградар. Це вже не просто якась там потреба, це борг честі міста перед мешканцями величезного масиву, які роками живуть у стані нескінченного очікування під парканами будівництва.
• • Трамвайне відродження. Нам конче потрібно повертати трамвайні колії на міст Патона. Це б миттєво розвантажило метро і дало б можливість людям з Лівого берега доїжджати прямо до Палацу Спорту чи Вокзалу без зайвих мук.
• • Подільсько-Воскресенський міст. Цей довгобуд має нарешті поїхати не для гарних фото у Фейсбуці, а як повноцінна дорога з виходом на Воскресенку та Радужний масив, з повноцінним громадським транспортом.
• • Міська електричка. У нас під ногами — унікальний ресурс кільцевої залізниці. Її треба просто довести до ладу: зробити інтервал руху в 10-15 хвилин, облаштувати чисті, безпечні платформи та зручні пересадочні вузли.

Замість епілогу: куди ми їдемо?

Київський громадський транспорт — це, зрештою, ми самі. Це наша щоденна здатність терпіти певні незручності, але водночас це має бути і наша тверда вимога до якісних змін.

Мені дуже хочеться, щоб ми нарешті перестали сприймати звичайну поїздку в тролейбусі як якесь випробування на витривалість чи акт героїзму. Місто має належати пішоходу, дитячому візочку та великому комунальному автобусу, а не нескінченним вервицям автівок, що задихаються у власних викидах.

Нам потрібні сміливі, іноді навіть непопулярні рішення, а не просто чергові косметичні латки на розбитому асфальті.

Бо Київ — це не просто статична точка на карті світу, це постійний, живий рух. І я дуже щиро сподіваюся, що цей рух у найближчі роки стане комфортним, передбачуваним і по-справжньому гідним столиці великої країни.

А поки що — чекаємо на свій маршрут, дивимося у вікно на квітучі каштани і віримо, що наступна зупинка буде обов’язково кращою за попередню. Тримаємося, бо ми того варті!

Автор: Анна Грей

< Предыдущая		Следующая >